Це посібник для тих, хто ухвалює рішення й формує систему: юристів, суддів, представників професійних асоціацій, науковців, студентів старших курсів. Тут немає натхненних закликів. Тут є карта — з теоретичним фундаментом, порівняльним аналізом і покроковою стратегією.
Три хвилі доступу до правосуддя — і чому медіація неминуча
Щоб зрозуміти, чому медіація — не примха, а закономірність, я звертаюся до фундаментальної теорії італійського вченого Мауро Каппеллетті. Узагальнюючи досвід цивільного судочинства, він описав рух «доступ до правосуддя» як три послідовні хвилі реформ. Перша зосереджена на наданні правової допомоги незахищеним верствам населення, щоб гарантувати їхню участь у процесі та рівні процесуальні можливості. Друга — на правових способах захисту невизначеного кола осіб, тобто нових видах позовного захисту. Третя хвиля зумовлена значним потенціалом альтернативних способів вирішення правових конфліктів та їхнім впливом на саму процесуальну форму.
Ця оптика змінює всю розмову. Медіація перестає бути «модною західною штукою» і постає як третя, закономірна хвиля розвитку правосуддя, через яку проходять усі правові системи незалежно від географічної чи правової приналежності. Я наголошую: з плином часу проникливість Каппеллетті стає лише очевіднішою, і Україна в цьому сенсі не виняток. Питання не в тому, «чи», а в тому, «як» і «коли».
Міжнародна рамка: стандарти, які Україна зобов’язалася враховувати
Розвиток медіації в Україні не відбувається в ізоляції — він прямо пов’язаний із міжнародними зобов’язаннями. У статті 1 Угоди про асоціацію між Україною та ЄС закріплено, що сторони зміцнюють співпрацю у сфері правосуддя, свободи та безпеки задля верховенства права, а це передбачає доступ як до судових, так і до позасудових методів урегулювання спорів. Ще у жовтні 1999 року Європейська рада на засіданні в Тампере закликала держави-члени запроваджувати альтернативні позасудові процедури, серед яких медіація — основний метод.
Я системно розкладаю міжнародну рамку, у яку вбудовується українське регулювання. Ключовий документ — Директива 2008/52/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 21 травня 2008 року про деякі аспекти медіації в цивільних і комерційних справах; її стаття 7 вимагає, щоб медіатори не були змушені свідчити в суді про отриману під час медіації інформацію, за вузькими винятками (захист інтересів дітей, запобігання шкоді здоров’ю, необхідність примусового виконання угоди). До цього додаються Сінгапурська конвенція 2018 року про міжнародні угоди за результатами медіації, до якої приєдналася Україна, Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру, Європейський кодекс поведінки медіаторів, Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи «Про сімейну медіацію» № (98) 1 від 21 січня 1998 року та Висновок Консультативної ради європейських суддів № 6 від 24 листопада 2004 року. Разом вони утворюють стандарт, до якого євроінтеграція зобов’язує адаптувати національне законодавство.
Порівняльна рамка: ЄС, США, Україна — без ілюзій
Головна інтелектуальна цінність книги — системне порівняльне правознавство. Я кладу поруч три моделі й показую їхні відмінності по кожному критерію: наявність спеціального закону, визначення медіації, вимоги до медіаторів, сертифікація, реєстр медіаторів, гарантії конфіденційності, санкції за необґрунтовану відмову від медіації, етичні кодекси, відповідальність медіатора.
Європейський досвід демонструє не одну модель, а спектр. На одному полюсі — ліберальна модель Великобританії з мінімальним регулюванням і ринковим підходом, де суд може покласти судові витрати на сторону, що необґрунтовано відмовилася від медіації. На іншому — регуляторна модель Австрії з елементами обов’язковості та державним фінансуванням, із сертифікацією для сімейних спорів. Німеччина й Нідерланди спираються на добровільну сертифікацію та національні реєстри; Італія, Аргентина й низка штатів США запровадили обов’язкову досудову спробу медіації — з важливим застереженням, яке я підкреслюю: примусити можна лише до участі в інформаційній сесії, але ніколи — до укладення угоди, бо це суперечило б самій природі медіації.
Досвід США я розглядаю окремо: Федеральна служба з медіації та примирних процедур (FMCS) працює з 1947 року, має штаб-квартиру у Вашингтоні й мережу регіональних представництв. Її 75-річна історія доводить головне: без державної підтримки — фінансування, інтеграції в суди, інформаційних кампаній — масового впровадження медіації не буває. Мій загальний висновок тверезий: єдиної «правильної» моделі не існує, копіювати чужу цілком — помилка. Україні пасує гібридний підхід — мінімальне базове регулювання в законі, професійна саморегуляція через асоціації медіаторів, державна підтримка пілотних програм та інтеграція медіації в судову систему.
Закон ухвалено. Що далі?
Тут я роблю те, чого бракує більшості текстів на цю тему. Закон України «Про медіацію» № 1875-IX діє з 15 грудня 2021 року — принципи, статус медіатора, правова природа угоди закріплені. Але закон на папері й система, що працює, — різні речі, і саме на цьому розриві я зосереджую найпрактичніший аналіз.
Я детально розкладаю, що ще належить добудувати: реєстр медіаторів, стандарти навчання й сертифікації, кодекси професійної етики, механізм швидкого затвердження медіаційних угод судом, інституційну інфраструктуру — центри медіації та саморегулівні організації. Я не зупиняюся на діагнозі — пропоную конкретні редакції змін до процесуальних кодексів. Ідеться про доповнення ЦПК нормою, за якою суд у підготовчому засіданні з’ясовує, чи бажають сторони провести позасудове врегулювання спору шляхом медіації; про підставу для зупинення провадження на строк, потрібний для медіації; про доповнення статті 2 КАС обов’язком суду сприяти сторонам у примиренні через медіацію та інші примирні процедури. Саме таку послідовну логіку — від наявної норми до працюючого механізму — я і вибудовую, спираючись на аналіз міжнародних стандартів, а не на здогади.
Окремо я описую, якою має бути повноцінна структура регулювання — від загальних положень і принципів (добровільність, конфіденційність, незалежність і нейтральність медіатора, рівноправність сторін, добросовісність) до вимог до медіатора, процедури, статусу медіаційної угоди з можливістю її затвердження судом, взаємодії з судовою системою та інституційної організації — центрів медіації, саморегулівних організацій, реєстру, контролю якості.
Дорожня карта: план, а не побажання
Кульмінація книги — покрокова дорожня карта розвитку медіації в Україні на найближчі роки. Це не список гасел, а етапність із зрозумілими завданнями: розбудова інституційної інфраструктури, підготовка суддів через обов’язковий модуль у Національній школі суддів, навчання адвокатів у програмах підвищення кваліфікації Асоціації адвокатів України, включення медіації до юридичної освіти, створення центрів медіації при апеляційних і великих місцевих судах, обов’язкове інформування сторін про медіацію в підготовчому засіданні, спрощена процедура затвердження медіаційних угод як мирових. Окремий акцент — на міжнародному обміні досвідом: стажування українських медіаторів за кордоном і залучення експертів із США, Німеччини, Польщі та країн Балтії.
Карта спирається на чесний SWOT-аналіз. Серед сильних сторін — зростання інтересу професійної спільноти (Комітет з питань медіації при Асоціації адвокатів України створено ще в грудні 2019 року, а господарський суд Києва провів тематичний круглий стіл у жовтні 2019-го), накопичений практичний досвід сотень медіацій, економічна доцільність і європейський вектор. Серед реальних загроз, які я не приховую, — ризик перетворення медіації на інструмент маніпуляції за відсутності належних правових гарантій та відтік кваліфікованих медіаторів, якщо професія не стане належно оплачуваною й престижною.
Успіх, наголошую, можливий лише за координації всіх акторів. Законодавець має ухвалити збалансовані зміни, які не задушать медіацію бюрократією, але дадуть чіткі рамки й механізми виконання угод. Суди мають стати промоутерами медіації, а не сприймати її як щось чуже. Професійні асоціації — забезпечити стандарти, етику й контроль якості. Освіта — виховати юристів, які з початку кар’єри розуміють цінність альтернативних методів.
Цілі 2030 і погляд у майбутнє
Дорожня карта завершується не побажаннями, а вимірюваними цільовими показниками до 2030 року: 15–20% цивільних і господарських справ, що надходять до судів, спрямовуються на медіацію; 60–70% медіацій завершуються угодами; 80–85% угод виконуються добровільно без примусового виконання; середня тривалість медіації — один-два місяці, що на пів року–рік швидше за судовий процес; у реєстрі — не менше 5000 сертифікованих медіаторів по всій Україні. Це той рідкісний випадок, коли стратегію можна не лише проголосити, а й перевірити цифрами.
Я чесно дивлюся і в майбутнє, якого не оминути. Післявоєнна медіація стає ключовим інструментом урегулювання спорів про відшкодування збитків від бойових дій, повернення майна внутрішньо переміщених осіб, трудові права демобілізованих — із підготовкою медіаторів, які володіють не лише юридичними, а й психологічними знаннями. Розвивається онлайн-медіація, особливо актуальна для великої території країни та транскордонних спорів. Великі компанії впроваджують корпоративні програми медіації, роблячи медіатора частиною HR або юридичної служби. На рівні громад створюються центри медіації для сусідських, земельних та побутових спорів.
На чому ця книга ґрунтується
Ця книга виросла не з переказу чужих статей, а з моєї власної наукової та практичної роботи. Її основа — моє дисертаційне дослідження примирних процедур у цивільному судочинстві та багаторічна практика. Я очолюю Комітет медіації Асоціації адвокатів України — тобто пишу про становлення інституту зсередини процесу, а не збоку.
Для юриста, судді чи політика, який справді хоче розуміти, як перетворити «європейський вибір» із декларації на працюючу систему, цей посібник стає робочим інструментом, а не черговою декларацією намірів: він дає і теорію, і порівняльний контекст, і покроковий план з показниками, за якими можна звіряти рух.